|
***
Стала сонячна яса
Кволою.
Вітер гілкою стряса
Голою.
Дощ ямки в сирій землі
Дзьобає
І злились вже журавлі
З обрієм.
***
Косуля рухами
довірливо-тремкими
Скубла пучечки променів з гілок...
А вже на неї
вовчими очима
Із-за кущів видивлювалось зло.
Пила косуля,
витягнувши шию,
Із блюдця неба сонячне тепло,
Та раптом зло стооке
і стосиле
В гарячі груди зуби уп’яло.
І люди так, безпечні та
наївні,
Ще часто падають подолані й безкрівні
Під кігтями
підступності і зла.
Тож будьте пильні – з зіркістю орла,
Докіль у
світі війни і катівні,
Докіль у крематоріях зола.
Провесінь
Ще сніг біснується,
та вже зелений шал
Його до сонця тисне, невпокорений,
Бо йде весна
— ростком з міцного кореня,
І благодаттю повниться душа.
Стократ
оспівана, мов сповідь, очисна,
Вона тебе, кохана, так нагадує...
Десь просяться у просинь перша райдуга,
Десь бруньку млоїть з
розповні вина...
Весна...
Сніжинка
Цнотлива і чиста,
привабна й тендітна,
Мов різьблена з крихітки скла,
Тремтячим,
блідим і яріючим тілом
До нього в обійми лягла.
Наповнені всі
непорочні клітинки
Коханням, подібним до бунту.
Я бачив, як палко
вмирала сніжинка
В пашіючих пестощах ґрунту.
Мінорний мотив
Замело. Знавіснівши,
завіяло
Тужний поклик літа рахманного...
Нерозгадні краплинки під
віями, –
На повіках сніжинки тануть.
Закосичена травами стежечка
Сивим інеєм попроростала.
У моєму серці збентежено
Вгомонілася
юність зухвала.
Серцем сприймати
В вагранку обрію злилась
З
ковша небес багряна криця,
Я йшов од стихлого села
Туди, де місяць
заіскрився.
Струмок десь близько жебонів,
Так ніжно, трепетно,
уроче...
І ехолотами стерні
Земля ловила шепіт ночі.
Я йшов од
стихлого села,
Щоб серцем слухати й сприймати
Усе, що нам навік
дала
Природа-мати.
Посівна
Сіють. Сіють, в небі
– грай,
Захлинувся обрій співом,
Крізь утому прозира
Молоде
жадання дива.
Розмовляю з сівачем.
Він снагою аж буяє.
Каже:
“Бути урожаю!
Бути всьому, що схочем!..”
Ґрунт важніє семеном –
Прорість вдасться не обрідна.
Ти возносиш, земле рідна,
Спів,
зерно і труд – водно!
Дощ
Перебори пружних
ліній
На оспраглій шибці синій –
Весняна мажорна мить.
Розбростило серце чуле:
Брунька лагідно змахнула
Зеленавими
крильми.
Вечірній мотив
Лука Горині, вмаєна в
багрянь.
Привиддя тіней чудно-легкокрилі –
То знову меркне день на
небосхилі
І вогнянисто вруниться зоря.
Щось урочисте шепотить
листва,
Немов мені звіряє таємниці...
Люблю тебе, годино
смуглолиця,
За негучні, замріяні дива.
У Колодяжному
Лесі
Українці
Ларисо Петрівно, я
бачу вас скрізь
На давніх узлісних стежинах Волині,
Де срібним
дощем обсипається іній
З косичок мрійливих дівчаток-беріз.
І ви
серед них, ніби Мавка з борів,
Всміхаєтесь поглядом дзвоників синіх.
Я бачу вас скрізь... У квітчастій долині
Ви сонце стрічаєте в
ранній порі.
Ось тут у хвилини натхненних збентежень
Писали ви
вірші палкі, як пожежі,
І в кожному слові – вогонь боротьби.
Ось
тут наслухали ви людські розмови,
Вслухалися в пісню і гніву, й журби.
І вірили в силу вогнистого слова.
Сонет про Килину Хомич
Упала ницьма місячна
трава,
Постинана осколками кровинок.
Ой, хто там очі вирячив
совино
І неквапливо серце вирива
За те, що душу Правда зігріва,
Що ти – Народний депутат, Килино?
Пролине ніч. І смерть твоя
пролине.
І тим – між нас – жива, жива, жива...
Щебечуть дні у
сонячні кларнети,
Твої ровесники освоюють ракети
І орють лан, що
німував віками.
І ти із нами твориш і дерзаєш,
Аж заздрять ті,
узяті тліном зграї,
Котрі тобі грозили хробаками.
Пробудження
Весна-красна,
нуртуючи, сяйнула
Орошеними кільчиками трав –
І барвами заграло
все поснуле,
І в серці пристрастей потік заграв.
Замшілий дід, що
думав умирати,
Вже й радий, що зі смертю не в ладах.
І навіть клен
сухезний, каракатий
По-молодому брості викида.
Межа
Нелегко людині
подолати в собі
одвічно закладене в неї,
але ще важче людині
подолати межу самої себе,
яка здається їй межею.
Е.Межелайтіс.
Живуть розжовуванням
снів
І потерть спогадів плісенних
Жують, смакуючи, щоденно;
І
що їм той, котрий згорів,
Палких викрешуючи слів.
Він сміховинний,
наче шпеник,
Який зламався, бо, натхненний,
Нові світи відкрить
хотів.
Вже так химерно повелося:
В одного сивіє волосся
Від
поривань, шукань значних.
А другий – клоччяний батіг –
Од війн
ізсохнувся хатніх, –
Йому про мрії і не йшлося.
Пам’ятаю
–Гірка полуда, в
лестощі сповита...
Навіщо, пам’яте, вдираєшся, як тать,
Щоб мій
криштальний спокій зруйнувать,
Щоб сон і сміх брутально осквернити!
Навіщо, пам’яте, скажи ти,
Навіщо, зранена, скажи ти,
Настирливо в душі щемиш?
Облиш мене, облиш!..
–Ні, голубе... Я
бачу: ти гориш,
Пожухло стелячись, мов стоптаний спориш,
Аби
примхливу мить завоювати.
Облишити? Я не мара, а лиш
Невтомний,
невблаганний реєстратор, –
Зневільна клекочу я, наче кратер.
Мене
розпукою, овва, не притлумиш,
Мене тонким розсудком не вблагати.
–Хіба я підлий чи нещирий?
А що, як ні? Тоді усім ти кум?
Усяк
тобі нутра глибінь довірить?..
Не я ж вигадниця понурих дум –
Є в
світі підступ, зрада, глум:
При совісті, відкриті не допіру,
Притерлися лукавці й лицеміри,
Мерщій крізь радість і крізь сум
Їх розпізнай очима віри!
Про кохання
Я вперто гадав, що
любов – маячня,
Знічев’я надумана штука.
А вона капосна, ніби
свиня,
І раптова, як в травах гадюка.
Без попередження серце
спиня,
А то на всі груди стука.
Головне – напада серед білого дня,
Мов крадій чи скажена сука.
Я маю з нею чимало морок:
Тиняюсь,
як тінь, неприкаяно
І ревно благаю: “Відстань, маро!
В дарунок –
дні мої згаяні
І не один остаточний зарок,
Власним безволлям
облаяний”.
***
Облиш розігрувати
млосну згагу
І в поцілунках мляво корчити вуста.
Таке пошляцьке,
низькопробне благо
Із легковажних забаганок вироста.
Ще день – і
ти введеш мене в оману,
І я нараз постану – неспроста! –
На
перехресті діловитості й туману,
Де хирява мета й комічна суєта...
***
Закостеніли
трепетні слова,
Лише серця ще ледве-ледве бражать.
Сьогодні я
уперше вшанував
Стихію вчинків наших нерозважних.
***
Безустанне
безумство ночей незліченних
І розкрилених рук найжаданіша втома
Лихословам лукавим набили оскому;
А для нас все таять жар утіх
невідомих,
Незбагненних, солодких, палких і шалених.
Опій щемних
принад – найхимерніший трунок –
Лащить серце підступно вогнем
благовісним.
Ефемерний, я нехтую “праведним” віче
Невибагних
вагань, осторог і повір’їв...
І тому лиш безвладно благаю цілунок.
***
Коханий погляд
твій відкритий
Юнацьку згагу розпалив.
Безмовно пестую ланіти
І вже не стримаю порив,
Й очима мов з тобою злився.
“Лиш ти,
лиш ти...” – уста, як листя.
Єство, зчароване й хмільне,
Нуртує
млостю і вогнем
І найніжнішими словами
(Банальними! Однак же й нас
Імлистий обезбавить час...)
Лазурні дивотворить храми...
Але
вже в небі – сонця гра, –
Нам розлучатись знов пора.
Експромт
Ну, як оця казковість
не насниться:
Глибокі жвавістю, ледь-ледь насмішкуваті,
Серпанкові, зачаєні зірниці;
Пісенні брови – трепетні й крилаті,
І губи – соковиті полуниці,
І коси – наче легіт сіножаті,
І
руки – мов з розпеченої криці,
Бо в них – жага й знеможене завзяття.
Благоговійно тішусь не натішусь,
І наслухаю божевільну тишу,
І
непритомно шепочу: “О Боже!
Уже в собі я не знайду зупину,
Ще мить
єдину, тільки мить єдину –
Й від щастя серце захлинутись може!..”
Про районку
Зло коридорне й
метелик патетики
Злетять, зіткнуться – і сіра маса
Вивалює нудьгою
на лоно газетки,
Відбутої, відпрацьованої і де-де обласканої.
По
тому стрічав її в різних халепах:
Зачитану, засиджену й просто забуту,
І корчилися на вітрі слова-епілептики,
І гноєм смерділи краплини
рути.
А вранці вставав я і серце розжарене
Вмокав у ту саму
збовтану гущу,
А коли виривав, всі зітхали :”Мариш!”
І я знову
брався за “діло насущне”.
***
Поцілуй мене,
кохана,
Так, щоб ніч зітхнула палко,
Щоб хитнувся місяць п’яно.
Поцілуй мене, кохана...
Я тремчу, вуста, мов рана, –
Угамуй
той біль, весталко,
Поцілуй мене, кохана,
Так, щоб ніч зітхнула
палко.
Звернення
Замизкане слово не
бгай у рядок
І не заміряйся ним серця вразити.
В нім сила
згрубіла. В руці неофіта
Воно безперечне, неначе кілок.
Розважно
(мов крига, скресаючи в повінь)
Хай слово те кресне велично і важко,
Нехай буреломить само, без підважок,
Бо вся твоя слава суєтна – у
слові.
Злеліяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирій, проросте й
тугошкірих.
Інакше ж твоє копошіння при лірі –
Безладне й даремне
змагання зі сном.
***
Любуйся: ще одна
зима
Намудрувала візерунків.
Коцюбне все. Лиш поцілунки
Медвяно-ніжні, як хурма.
Десь приховатися дарма –
Свистять
провулки, мов форсунки, –
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала
візерунків.
Жартуй, та глянь, яка сама, –
У незвичайнім дранті
клунків...
З-під ніг біжать химерні лунки,
За метрів сто їх вже
нема.
Любуйся: ще одна зима...
Зізнання
Моя пора осяяння й
трудів –
Це вечір томний, тихий, мов кохання,
Коли думки, прудкі,
неначе лані,
Шукають жвавих та ігристих слів.
Тоді я
по-пуссенівськи ясний
Та легковисний, ніби вальс Шопена,
І
струменяться вірші так натхненно,
Немовби запозичені вони.
Нехай
мій стиль не зовсім-то гладкий
(Я щойно ж у колодочки – із пуху),
Нехай там хто за “простотою” трухне –
Вже не мені наївні повзунки.
Розгніваний
вірш
Намножилося більше,
ніж бацил,
Бовдурів пихатих і ослизлих,
Власним гонором
обпещено-прилизаних,
Плоскодумих, сірих, наче пил.
Все нудне, що
не на їх копил,
До Прокруста в виконавці лізуть.
Хоч самі не
вивергнуть без клізми
Навіть сурогатів – мало сил...
Слухай, дещо!
Виліз ти на диби –
Ще не значить, що сягнув небес.
Ту мару з-під
тебе легко вибить –
Не щадить народ божків-нетес,
Не пройма його
лякливий стрес,
Він, гляди, сквитається коли-будь.
Славлю розум
Я славлю розум, бо в облогу
Його узяв мерзенний дур.
“Ми –
міць!” – кричать мізками вбогі,
А розум гордий, наче мур.
Тут
благоглупості безсилі,
Срібляник лестощів – лузга...
У мудрість
вхожі легкокрилі;
Її під круп не залигать.
Я славлю ніжний і
високий,
Прямий і вірний, мов булат,
Натхненний розум! Славлю!
Поки
Над квітом – згубна бугила.
***
Де ліхтарів
лавина грає,
Йдемо ми, сповнені до краю
Палкого, любого одчаю,
Що в’януть зустрічі, мов квіт;
І тихо мжичить нам услід
Глибоке небо оксамитне,
Досвітнім променем умите.
Одухотворені
зірниці,
Й крилаті жарти, ніби птиці,
Й сніжок так радісно
іскриться,
Неначе розважає нас...
Пора почуть: “Володю, час...”
“Я знаю й сам, не згадуй лучче...”
Але яка ж бо ніч бігуча!
***
Ой угледжу, щойно
гляну,
шапочку бебряну,
А в очах твоїх – весняну,
Сонячну
красу.
Заметіль гуля, мов пава,
Зла до нас, а то ласкава.
І
оббабрує лукаво,
Наче бабський суд.
***
Ні, я тебе очуднювать не стану,
Хоч ти земна й
водночас неземна, –
З тобою я возношусь у нірвану,
Журюся і сумую,
мов струна.
З тобою я божественний, кохана;
І злий та мстивий,
наче сатана,
І болісний, як рана безнастанна,
Та в цьому – віриш?
– не моя вина.
Коли ріка бурунить безберего,
Її душею треба
осягти.
Шукаючи одвічне alter ego,
Ми часто сліпуваті, мов кроти,
–
Де справжності і альфа, і омега,
Хто зможе нам на це відповісти?
Прелюд
Пробач мені цей неприборкний шал,
І напівдикі пестощі,
й докучні
Слова про тлінність, бо жахтить душа,
Законом
розвереджена ядучим.
Жадливо й спрагло п’ю твої вуста,
Жадливо й
спрагло тисну-пригортаю.
У далечі маячить чорнота,
А я ж цю мить
увічнити бажаю.
Упав листок. Сніжок зажебонів
Між пролісків. Меж
квітного палання
Знов жовтизна. Усе неначе в сні:
Копійчана мета й
хистке кохання.
Пробач несамовиту мить життя,
Минає все, проймись
моїм мінором,
Минає вечір, мисль, серцебиття,
Хиріє погляд, вчора
ще бадьорий.
Кохаю я. І все. Оцим живу.
Ти у труді й натхненні –
сяйво щире...
Я не казав цього? Бо прісний звук
Не передасть любов
мою без міри.
Образок
Зима. Печально та убого.
Лиш сніг леліє. І тріскочень
Окропом хлюпає у ноги.
Тьмяніють губи, мерхнуть очі,
І
студеніє пал блаженний,
Сором’язкий, солодконочий.
Нам крижаний
огидний геній
Ввілляв у жили свого жару –
І ми,
безпомічно-мерзенні,
Такі байдужі, мов примари,
Такі мертвенні, бо
байдужі:
Вже й поцілунки – не ошпара, –
Щось прохололе,
осоружне...
Вже і в обіймах мало смаку –
Тіла не мліють і не
пружать.
А до весни – до біса з гаком...
До всього справжнього,
земного,
Як Одіссею до Ітаки.
Зима... Печально... Та убого...
Де воювали...
Такі скрізь картини природи-майстра,
Цю довершеність
сам, якби міг, перейняв.
А колись же тут журно ловили чугайстри
Надломлений лемент своїх бусленят.
В потрощенім вітті, як в
порваних венах,
Вогнем обпалений, сік висихав,
І мерхли від
кіптяви злаки ядрені,
І хтось помирав на фоні заграв.
Але уставала
умита сльозами,
І потом, і кров’ю – відплати зоря.
І оживали над
ними – й над нами! –
Дерева і птахи, квітки і поля...
То оживало
життя сонцелике
У барвах веселок, в буянні дібров,
Щоб день наш
обмаяло щастя без ліку,
Щоб ворог довіку нас не зборов.
Тріолет
Сьогодні їй вручив букет квіток –
І вересень засяяв,
ніби травень,
У серці безмір щастя, мов зірок...
Сьогодні їй
вручив букет квіток.
У неї владний і звабливий крок,
І погляд
ніжний, трішечки лукавий.
Сьогодні їй вручив букет квіток –
І
вересень засяяв, ніби травень.
Умійте дорожить коханням
(за мотивами С.Щипачова)
Умійте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись проймали вас.
Все
буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить –
Кохання - то неначе пісня,
Яка складається не вмить.
Коханням дорожити треба,
З роками вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і
тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання -
вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.
Відлетіло листя
(за М.Рубцовим)
Опадання листя не карбуй
У душі зі смутком зав’ядання.
Не шкодуй ти листу, не шкодуй,
А шкодуй моє палке кохання.
Голе віття у чеканні злив,
Кожен з нас такий осамотілий...
Але
хто ж у тому завинив,
Що з дерев листочки відлетіли?..
Мить
Я промінь цей ловлю. Він пестить і сліпить,
Аж думка
оживає, рвійна й легкокрила...
О, як минає все - мов не була ця мить,
А сном химерним з вічності явилась.
Посвята
Коли всяк писар пнувся у кумири
І словоблуддя лаштувало
бал,
Ви гідність берегли й потребу міри,
Не товплячись під владний
п'єдестал.
І мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже
пізнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не
продавалась за мідяк.
І хоч літа не зупиняють лету,
Й поважний вік
підкрався невпопад,
Та хто ж повірить, глянувши в анкету,
Що вам
уже давно не шістдесят?
До ста вам літ радіти суголоссю
Старих
колег, друзяк-товаришів,
Бо вік же наш – не в кольорі волосся,
А в
ваговитій суті наших днів.
1651 рік
(тріолет)
На Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в
крові.
Чи є, братове, серед вас живі?
Над Берестечком споночіло
небо.
Козацька слава ще звістить про себе
Крізь осоружні далі
вікові.
Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в
крові.
Про білий вірш
(за В.Корніловим)
Білий вірш - не мій виднокіл,
У роботі рвуся повище.
Білий вірш із гріхом навпіл
На переклади тихо нищу.
Білий вірш
мені в дивину:
І в баладі, і навіть в пісні
Я його висот не
збагнув,
Адже в ньому душі затісно.
Пам'ятаю, в мій розквіт життя,
Літредактор, готуючи зміну,
На показ мені гнав без пуття
Кілометрами білу піну.
Цих рядків величезний стіг,
Може, й
більше - таки доволі, -
Я зжувати без рим не міг,
Як жувати не
годен без солі.
Римо, ти спокуса й наврок,
Незбагненно зчаровуєш
зразу –
І вже віршів п'янкий ковток
Несемо в собі, мов заразу.
Римо, ти не символ хреста,
Ти придумана сатаною,
Та без тебе
життя - пустота,
Хоч і мук спізнаєш з тобою.
|
